Меню сайту
Второе меню
Наше опитування
|
Батьківські збори«ЧОМУ МЕНІ НЕ ПОВІДОМИЛИ, ЩО МОЯ ДИТИНА ВИРОСЛА?..» Пам'ятаєте славнозвісні слова з кінофільму «Попелюшка»: «Чому мені не сказали, що син - принц - уже виріс?». Ось так і ми, інколи прокидаємося вранці, тягнемося до потилиці сина чи доньки, щоб поцілувати... А голова раптово ухиляється, і дитина, наша дитина, обурено каже: «Я вже не маленька!». У моїй свідомості спливає досить незвична казка, казка для дорослих. «Я — дитина чи дорослий?». «Підлітковий вік — це коли діти щосили прагнуть бути дорослими». «Я знаю твердо — мені чотирнадцять. Але: ще або вже?». З відповідей тринадцятилітніх дітей на запитання «Що значить бути підлітком?» Одна моя знайома чайка Доллі досягла шлюбного віку, побудувала затишне гніздечко і сіла в нього насиджувати чотири білі яєчка. Вона була надзвичайно турботливою і відповідальною мамою; дуже рідко літала від своїх яєць до моря, попити і схопити пару рибинок — і одразу поспішала назад до своїх улюблених крихіток. І ось що трапилось одного разу — Доллі добряче зголодніла. Вона прикрила яйця травою та пухом і майнула вниз. Так приємно було летіти за вітром і так чудово було ловити стрімких рибок у теплій воді, що щаслива Доллі зовсім ненадовго затрималася біля моря, але потім звично захвилювалася, замахала крилами і полетіла до гнізда. І... жах! Одне яйце було розбите! Пух і трава були розкидані, а половинки шкаралупи лежали зовсім не там, де мало би бути четверте яйце! Бідна чайка на хвильку закам’яніла на краю гніздечка, а потім скочила донизу і тут... — Пі-і-і! — з-під її ніг щось як закричить! Вона аж відскочила! Дзьоб виставила, груди настовбурчила, дивиться — сидить біля її ніг жахливе створіння: мокре, нашорошене і напрочуд незграбне. Все, що і є в нього, — це тіло-мішок і голова. — Агов! — закричала чайка. — Ти хто? Жахливе створіння витріщило на неїоченята. Рот у нього був розтягнутим у пришелепкувату усмішку, але поступово воно зібралося і спохмурніло — задумалося. — Я, насправді, не знаю, — призналося. — А ти? — Я — хазяйка цього гнізда! — і Доллі насунулася на незнайомця, грізно трясучи дзьобом і пір'ями. — Яйце ти розбило? Створіння подивилося на залишки шкаралупи, знову його рот розтягся, і воно так струсило головою, що та завалилася кудись вниз і щезла. Далі тіло його почало трястися, і в результаті якихось внутрішніх зусиль з'явилося око, потім друге, а потім і рот у своїй дурній посмішці. — Так! — оголосило маленьке опудало. — Я. — Негідник! — розлютилася чайка. — Вбивця! Ти для чого, — і тут вона заплакала, — моє яєчко... Опудало все зморщилося — чи то від страху, чи то з розгубленості. Воно навіть заплющило очі і закинуло голову, щоб дивитися крізь щілинки. Зараз усіх чайок почну кликати, — крізь сльози говорила Доллі. — Судити тебе будемо. Заклюємо. Ти для чого дитинча моє розбив? Так я звідси ж, — пролопотіло страхіттячко. — Я саме звідси, а воно саме... Як саме? Я там всередині сиділо, — заплакав нарешті новоприбулець. Чайка подивилася на нього, потім на шкаралупу, потім знову на нього. Ой-ой-ой, — сказала вона, — ти там справді всередині сиділо? Маля кивнуло. Так ти ж моє дитинча! — замахала крилами матуся. (Здогадалась! Ну скажіть, хіба так можна? Хоча, дійсно, якщо сидиш одна-однісінька на своїх білих яєчках, і раптово одне з них розбилося... Але слухайте, що було далі.) Обцілувавши і розчесавши своє пташеня, Доллі замислилась. Моє маля! — оголосила вона, — тобі не можна тут так сидіти. Ти ще дуже маленьке. Нумо, залазь в яйце. Для чого? — залементувало пташеня. Тут і пояснювати нічого, ти ще недорозвинулося, щоб на повітрі гуляти. Ось —дивись, — і Доллі показала йому три інші яйця. — І тобі так потрібно. Давай, маля, давай, моє гарненьке! Дійсно, зовсім у розбиту шкаралупу вона його не запхала, але зрештою всадила в одну половинку, прикрила другою і сіла згори. — Зручно? — запитала Доллі. — М-м-м, — пролунало знизу. — Так собі. Довго ще? — Поки не виростеш. Сиди, моє гарненьке. Не вилазь. Минув якийсь час. Доллі задрімала. Почувши її розмірене дихання, пташеня по-стукало у сусіднє яйце і зашепотіло: — Перший, перший, я четвертий, прокидайся. — А я не сплю. Як справи на вулиці? — Жах на вулиці. Вже і погуляти не можна. Обізвали і назад заперли. — Та-а-ак... А що там? — Там море... Таке чудове, як на картинці. Ось би туди злітати!.. — Слухай, я теж хочу, — захвилювався Перший. — І я! І я! — запищали Другий і Третій! — Діти, чого ви там? — раптово прокинулася чайка. — А ми вже не діти! — закричали всі четверо. Раз — і вилупились. Можливо, вам когось нагадає чайка, можливо, ви зможете пригадати себе у підлітковому віці, порівнюючи з маленькими пташенятами, які тільки-но вилупилися з яєчок. А згадавши себе — легше зрозуміти своїх дітей. Можливо, ви просто усміхнетеся... Але чи до усмішок нам, коли вранці ми тягнемося до дитятка, щоб поцілувати у щічку або погладити по голівці, і несподівано наштовхуємося на хвилю протесту: «Відчепись! Облиш мене!..». І, на жаль, це ще не найгірше, що можна почути від учорашніх ще таких слухняних дітей. А тоді вже, хто як: в одних розгублено опускаються руки, інші починають палати «праведним» гнівом і кидаються в атаку. Однак у душі майже кожного з нас одне: «Ти ще маленький, нерозумний. Якщо я тебе не захищу, тебе зможуть образити, скривдити, обманути. Та й до того ж, я тільки - но почав звикати до своєї нової ролі, ролі батька-матері, зітхнув із полегшенням, що ти підріс, і ось тобі... І, врешті, ми тебе народили, і ти наша, наша дитина, і будеш нею завжди...». Але з якоїсь незрозумілої причини, що більше ми стверджуємося в батьківських правах, то більший опір підлітка чекаєна нас. Що більше ми розуміємо, що нашій дитині потрібно, то менше вона до нас дослухається. Ми хочемо для них найкращого, а вони, «невдячні», вибирають погані компанії, відсторонюються від дому, і вибирають аж ніяк не «пепсі», як у рекламних роликах. Вони починають курити, випивати і кохатися аж ніяк не платонічно. Ми кидаємося від крайнощів до крайнощів — від апатії до спалахів гніву, інколи навіть намагаємося вплинути старим дідівським методом — ремінцем. Але, на жаль, прірва непорозуміння стає все глибшою, діти живуть поруч, але самі по собі. Ми їм потрібні лише як спонсори: «Дай! Купи!» — а далі крики, істерика, одним словом — шантаж. А ми — втомлені від важкого дня, проблем на роботі, конфліктів у транспорті — не витримуємо і підкоряємося вимогам — відкупаємося від дитини (тільки б дала спокій!). А серед безсонної ночі іноді плачемо в подушку, жаліючи себе. І що більша жалість до себе, то більша образа на дитину, і коло замикається, і ми напружено намагаємося знайти вихід, стукаємо у відчинені двері. Але, як сказав один мудрець: «Вихід там, де вхід». А потрібно лише — згадати, з чого почалися такі «стосунки»... З найчистішого і найпрекраснішого, і як з'ясувалося, з найскладнішого — з наших почуттів. Що в них було головне? Ніжність, ласка, турбота — любов! Ми так перейнялись новою роллю, роллю батька-матері, що абсолютно забули про свої почуття!.. Так, так! Не емоції, а саме почуття! І якщо вже наші власні почуття загнані в далекий кут, девже нам прислухатися до почуттів дитини. Дитина стає «колючою», розмовляє без поваги до нас, а ми, не довго думаючи, стаємо в позу захисту. І навіть не усвідомлюємо того, що таким чином показуємо дитині свою психологічну незрілість. Ми кричимо, і нам здається: що голосніше, то переконливіше для підлітка —а насправді тільки виявляємо свою розгубленість і, о Господи, страх! Страх перед власною дитиною. І якщо вже хапаємося за ремінець — усе зрозуміло, в бій іде останній аргумент. А могли б ми зазирнути в душу нашої дитини в цю секунду, ми б жахнулися, побачивши, як же низько впали в очах підлітка. І дай нам, Господи, щоб із часом дитина змогла нас зрозуміти і, найголовніше, пробачити! Де вже нам зрозуміти, що так — ми стали її батьками, прийняли у свою сім'ю, але, зрештою, чи просила нас про це наша дитина? Це був наш вибір і наше бажання. І відповідальність за виховання дитини ми теж брали самі, за своєю волею. Каліл Джебран писав у книжці «Пророк»: «Ваші діти — не діти вам. Вони — сини і дочки смутку. Життя за самим собою. Вони приходять завдяки вам, але не від вас, і, хоча вони з вами, та не належать вам. Ви можете давати їм свою любов, але не ваші думки. Бо у них є свої думки. Ви можете бути тимчасовим прилистком для їхніх тіл, але не для їхніх душ, бо їхні душі живуть у завтрашньому дні, де ви не зможете побувати навіть у своїх мріях. Ви можете намагатися бути схожими на них, але не намагайтеся робити їх схожими на себе. Адже життя не вертається назад і не затримується на вчорашньому дні...». Якщо підліток роздратований, незібраний, не чує нас — це ще абсолютно не означає, що він хоче нас образити. Найімовірніше, йому самому дуже погано, він чимось засмучений, і як із цим впоратися — сам ще не знає. Подивіться йому просто в очі зі співчуттям. Запитайте тільки одне: «Як ти? Який у тебе настрій?». Бо чи розуміємо ми самі себе вряди-годи, чи знаємо, чому нам буває так неспокійно на душі? І, поклавши руку на серце, чого найбільше всім нам хочеться завжди? Так, щоб нас любили незважаючи ні на настрій, ні на проблеми, ні на наші недоліки, любили такими, які ми є! Адже не потрібно у нас, а значить і в дітей, нічого випитувати, з'ясовувати, ми і самі розповімо, якщо захочемо. А захочемо тоді, коли відчуємо, що нам співпереживають, що нас справді люблять. І ще... нам як батькам просто необхідно знати особливості раннього підліткового віку (перехід від дитинства до юнацтва) — від 10—11 років до 14—15, щоб розуміти, що відбувається з нами і нашими дітьми, щоб дійсно допомагати, а не шкодити. Найкращою лінією поведінки на весь підлітковий період стане прийняття нами ролі «батьків-консультантів». Розмовляти бажано наодинці, коли підліток у спокійному стані, дивлячись у очі, всім своїм виглядом демонструвати увагу і зацікавленість. Треба мати на увазі: підліток дуже чутливий до фальші. Якщо ми не маємо часу або не можемо зосередитися на розмові «про наболіле», краще і не розпочинати! Брехню і роздратування теж вловить моментально. Не треба ставити прямих запитань: «Де ти був? Що робили у школі?». Підліток або замкнеться, або відповість з агресією, і, як правило, неправду. Просто потрібно спробувати налаштуватися на хвилю дитини, вловити момент, коли вона захоче з нами поділитися, і просто уважно слухати, підкріплюючи це стверджувальним хитанням головою, словами: «Так-так! Розумію...». Можна спробувати притиснути до себе, якщо дитина потребує підтримки, погладити по голівці. Але в жодному разі не робити цього, примушуючи підлітка! Йому як ніколи потрібне розуміння. Щось дивне відбувається зі звичним до того тілом: прискорене зростання організму, перетворення на «дике каченя». Внутрішні органи та судини не встигають за скелетом — звідси головний біль, болі в кінцівках, швидка стомлюваність або вияви гіперактивності (дитина не може знайти собі місця, весь час у русі). Висока активність може раптово перерости у знесилення, шалена радість — у смуток, впевненість — у зніяковіння, спілкування — у замкненість тощо. Починають інтенсивно функціонувати залози внутрішньої секреції (трапляються «гормональні викиди»), а через це посилюється збуджуваність нервової системи. Підліток стає дратівливим, нестриманим, з'являється надмірна образливість, неконтрольованість, навіть неадекватність. Він відчуває невпевненість, важко переживає невдачі, не хоче відкривати свого стану, прикривається грубістю, байдужістю, неуважністю, оскільки боїться бути посміховиськом. А нам здається, що робиться все навмисно, щоб дошкулити нам, зіпсувати настрій. Та в цьому немає ніякої провини дитини, вона сама жахається своєї нестриманості. Але вдіяти, найчастіше, нічого не може. У цей же час у свідомості підлітка відбувається втрата «дитячого статусу», хоча зберігаються нереалістичні уявлення про привілеї і статус дорослих. І потрібно нам, дорослим, весь час шукати «золоту середину»: і ставитися тільки як до дитини не можна, і лише як до дорослого — теж ні, надто раптовий перехід завдасть шкоди. Завдання не з легких, але ж це наші діти, і ми їх любимо, любимо такими, які вони є! Кажуть, Клеопатра говорила про своїх дітей: «Я настільки люблю їх, що в жодному разі не буду повністю захищати від реалій життя». ЯК ПОВОДИТИСЯ БАТЬКАМ? - Розумно, принципово, але толерантно (діти чутливі до фальші, лицемірства). - Налагодити (відновити) режим дня. - Тим батькам, які вирішили, що їхні діти вже абсолютно дорослі і самостійні — контролювати у виконанні домашніх завдань, проведенні дозвілля; хто надмірно опікає — повірити у свою дитину і поступово зменшувати опіку. - Налагодити в сім'ї спокійну, доброзичливу атмосферу. - Любити, сприймати її такою, яка вона є. - Не критикувати, не насміхатися, не ображати гідності (особливо у присутності когось). - Ставитися до підлітка з повагою, як до дорослого, разом з тим поводитися з -ним як із дитиною, яка постійно потребує уваги і допомоги. |
Форма входу
Пошук
Календар
Нове на сайті
Архів записів
|